З мислителів: “Ненависть збільшується внаслідок взаємної ненависті і, навпаки, може бути знищена любов’ю”.
Бенедікт Барух (Спіноза)
Тепер я знаю, що ненависть – це, дійсно, наш “хребет”, наш кістяк, наша основа. Можна довгі роки жити на землі і бути впевненим, що в тобі цього немає, що ти делікатний, дбайливий і уважний, що ти готовий йти на поступки та жертви, аби людям, які навколо тебе, не завдати зайвого болю чи прикростей. Ти можеш багато років не розуміти, як відбувається так, що людина холоднокровно і байдуже розчищає собі шлях від інших людей, не звертаючи на них жодної уваги. Можна все прожите до сьогодні життя обурюватися через обмани, горювати через чиюсь черствість, засмучуватися через чиюсь безвідповідальність, жахатися жорстокістю.
Все життя можна шукати цьому причини і, звичайно, знаходити пояснення в різних областях, перебуваючи в абсолютній впевненості, що ти до подібного ніякого відношення не маєш. Ти над цим, ти добрий і спрямований до людей, а якщо й трапляються іноді деякі накладки, то це просто збіг обставин, не було в тебе іншого виходу. Ні. Такий погляд на речі виникає через недостатньо розвинений егоїзм. Коли він ще такий малий, що дає тобі можливість вважати себе білим та пухнастим.
І раптом відбувається щось непомітно і незалежно від тебе, коли ти раптом відчуваєш, що все – інше. Ще вранці ти сідав у метро і вишукував навколо дітей та старих, щоб поступитися їм місцем. А, повертаючись із роботи, ти непохитно сидиш на своєму місці з думкою: “А хіба мені не треба?” Бідолашні немовлята, нещасні люди похилого віку, страждаючи страждають, принижені, ображені – всіх, спокійно і не дивлячись – убік. Мені треба, мені. Тут немає жодних моральних критеріїв – це ті, які білі та пухнасті, можуть давати оцінки та засуджувати, не схвалювати, не погоджуватися. На цьому етапі моральних критеріїв немає за визначенням.
З позицій білих та пухнастих це не зрозуміло. Неможливо уявити, що всі наші цінності, які становили майже сто відсотків нашого життя, є тимчасовими та відносними. Але це так. Настає момент, коли раптом бачиш і відчуваєш це. І це не викликає в тебе жодного сплеску емоцій. Твоя природа – отримати все, а решта та інше – лише перешкода. Ненависть до перешкод – це ж так зрозуміло. Коли ти пробираєшся крізь траву, ти відводиш її убік, не дбаючи про те, чи боляче їй, зламана чи затоптана вона. Це не жорстокість, не байдужість, не нещадність. Ти просто йдеш. І все.
Але коли в тебе немає можливості пройти, ти з корінням видираєш те, що заважає. І йдеш далі. І краще, щоб ніхто не стояв на твоєму шляху, бо йому не поздоровиться. Тому що ненависть до перешкод – безмежна. Тут немає градацій за розмірами перешкоди чи за важливістю мети. Тут головне, що перешкода існує, а тому має бути знищена. Повинна бути знищена невідворотно і максимально швидко. За допомогою ненависті ти перетворюєшся на якийсь снаряд, чітко спрямований на мету – отримати, і стрімко і сліпо, що мчить вперед.
Тепер мені стало зрозуміло, чому неможливо залагодити конфлікти та усунути протиріччя. Кожен із нас – у “суцільнометалевій оболонці” своєї ненависті. Вона не знає компромісів, вона змітає все навколо. За будь-якої спроби обдурити її, лунає гучне протяжне виття: “А Я? А МЕНІ!!!” Простір, час, мир, космос – все повинно належати мені, інакше я почуваюся ущемленим, і жити стає неможливо. Ненависть – всеосяжна та всепоглинальна. І немає нічого, крім неї. Але парадокс у тому, що вона нищить і тебе самого. І від цього не врятуватись. Так, де ж вихід?
(З розсилки: “Знайди всьому початок, і ти багато зрозумієш”)
