Ох образа, образа…

Філософська казка про Образу.

Образа – це таке маленьке і дуже симпатичне звірятко. На вигляд він зовсім нешкідливий. І якщо з ним правильно поводитися, то шкоди він вам не принесе. Але всі спроби заволодіти Образою, зробити її своєю, закінчуються завжди плачевно … Звір цей дуже маленький і юркий, він може випадково потрапити в тіло будь-якої людини. Людина це одразу відчує, їй стає прикро.

А звірятко кричить людині: — Я ненароком попався! Випусти мене! Мені тут темно та страшно! Я хочу до мами! Але люди давно розучилися розуміти мови земних тварин, особливо таких маленьких звірят… Є такі люди, які відразу відпускають образу. Але є й такі, що нізащо не хочуть її відпускати. Вони одразу називають Образу своєю і носяться з нею, як із найдорожчою іграшкою. Постійно думають про неї і навіть уночі прокидаються від великих думок про неї. А образі все одно не подобається жити з людиною. Вона крутиться, шукає вихід, але сама вона ніколи не знайде шляхів. Таке ось недолугий звірятко. Та й людина теж недолугий. Згорівся весь і нізащо не випускає вже свою Образу. Жаль віддавати. А звірятко то голодне і їсти йому дуже хочеться. Ось і починає він потихеньку їсти людину зсередини. І людина відчуває це: то там заболить, то тут. Так болить, що сльози котяться з очей. Але оскільки він не розуміє від чого це, то й не пов’язує це нездужання з образою. А далі людина звикає до неї від безвиході і Обіда теж потихеньку звикає до свого господаря: їсть, росте, жиріє Обида і зовсім перестає рухатися.

Так і говорять про таких людей: “Образа глине”. І, зрештою, Образа так приростає до людини, що стає частиною її. Людина з кожним днем ​​слабшає, а Образа всередині все товстішає і товстіє. І невтямки людині, що тільки й треба – взяти і відпустити образу! , тому що від Образи він часто плаче і хворіє. Образа – це таке маленьке звірятко. Відпусти його, хай собі біжить до мами!

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.