Марнославство – це спосіб обдурити себе, отримавши задоволення від ілюзії власної величі. На запущених стадіях марнославство переростає в зіркову хворобу і далі в манію величі – самовдоволену параною, з якою людині на порожньому місці ввижається власна могутність, краса і геніальність. Усе це – зворотний бік приниження. Марнославство – це піднесена ницість. Часом, коли ми просимо про допомогу, або, навіть, коли нам цю допомогу пропонують без нашого прохання, ми можемо переживати приниження, тому що в наших головах сидить штамп, що допомога потрібна слабким, безпорадним, або неповноцінним членам суспільства. Інший гордієць не попросить про допомогу, навіть якщо від цього залежить чиєсь життя. Людина сама не помічає, як почуття власної гідності переростає у почуття власної нікчемності, що підживлюється дурною гординею. Нас принижують не стільки “королі”, скільки люди, рівні нам, але у своєму марнославстві, які уявили себе королями. І якщо так відбувається, значить, наше становище – нижче за середнє, у наш бік можна плювати і виливати помиї, поки ми це дозволяємо. Можливо, бажання бути “вищим” за інших – це і є ницість, яка намагається піднести себе чужим коштом.
Марнославна нікчема радіє чужому болю, стає “енергетичним” вампіром, який живиться чужим стражданням. Нікчема вишукує хворі місця людей, щоб відчувати владу над ними. Звідси ростуть ноги, зокрема, в егоїзму, снобізму, честолюбства, гордині, зоряної хвороби і почуття власної важливості. Одягаючи всі ці пихаті маски, ми бравуємо перед власним приниженням усередині себе. Ми звеличуємо себе до небес, втоптуючи в бруд власну пригнічену нікчемність. Ми створюємо і підтримуємо внутрішній психічний розкол, у якому наша велич є іншою стороною нашої нікчемності.Коли людина переживає приниження тривалий час, її самоповага стає заниженою. Вона закривається від оточення, ховає свій біль, захищаючись маскою хибної особистості, яка штучно сконструйована, щоб приховати психічну травму. У міру наростання внутрішнього розколу психіка стає дедалі менш стійкою, і людина перебуває в безперервній напрузі, тому що не може бути собою, не може розкрити ні іншим, ні навіть самій собі своє нутро, понівечене раною приниження, яка кровоточить. З такою раною в душі людина болісно сприймає будь-яку критику, випадково почутий сторонній сміх сприймає на свій рахунок, як глузування з неї, і навіть безневинне зауваження їй нагадує про придушене приниження.
Сторонній критик при цьому іноді сприймається так, немов він розкусив приниженого, виявив його таємницю про психічну рану в душі, заліз під шкіру і, дізнавшись про слабке місце, вколов в самий його епіцентр. Усе це – персональні галюцинації пораненої душі. Саме тому психотерапевт, вислуховуючи клієнта, в якийсь відповідний момент може поставити запитання про подібні випадки з минулого. Можливо, в далекому дитинстві, коли дитина не могла переварити приниження, це переживання було витіснено в її несвідоме. А в несвідомому душевні рани не загоюються, але продовжують кровоточити. Щоб зцілитися, необхідно терпляче розкриватися, усуваючи всі неправдиві личини, дивитися в обличчя власним страхам. Не дивно, що навіть безневинна критика може викликати в пораненій душі ненависть. Принижена і марнославна людина ласа на лестощі, і вкрай залежна від думки оточуючих, чим оточуючі інколи свідомо або несвідомо користуються. Колись принижена людина часто перестраховується, захищаючись навіть там, де нападом і не пахло.
Що більш запущена “ситуація”, то сильніше людина напружена, то складніше їй спілкуватися з іншими людьми, то більш самотньою, часом, людина себе почуває. У такій ситуації роль психолога може виявитися незамінною. Людині, яка страждає, необхідно, щоб її просто вислухали, дозволили бути собою, прийняли без усяких оцінок, чуйно та з повагою до її сутності.Кохання марнославної нікчемиЗукохання з такою раною в душі може стати вкрай болю-чим досвідом, сповненим каскаду важковиліковних ілюзій. Хворобливе самолюбство проектує на коханого радість можливого прийняття зраненої душі. На розставання, або неможливість бути в товаристві коханого проектується душевна рана. Іншими словами, людина, що живе з раною пригніченого приниження, схильна приписувати біль від цієї рани розлуці з об’єктом свого “кохання”. На протилежному полюсі хворобливій психіці зручно приписувати внутрішнє самозвеличення “перемогам” на любовному фронті. Така людина у стосунках не стільки будує стосунки, скільки самостверджується, намагається довести собі черговою перемогою, що вона не є жалюгідною нікчемою. І якщо цьому самоствердженню чинять опір, “любов” раптово обертається на ненависть. За що ми ненавидимо коханого? Він не став тішити наше самолюбство, не став звеличувати нашу персону, він показав, що ми не варті такого ставлення, і тому наша марнославна величність впадає в іншу крайність – приниження. До любові домішалася ненависть, тому що нам відмовили у взаємності, принизили, залишили наодинці зі своєю внутрішньою нікчемою розтоптаною гординею… І, до речі, що сильніше коханий втоптав нашу гординю в багнюку, то сильніше ми його “кохаємо”! Пам’ятаєте? Одна крайність підтримує і зміцнює іншу. Такий різновид хворобливої “любові” йде пліч-о-пліч із марнославством, ненавистю та приниженням… Усе це ми робимо самі з собою. Так працюють психічні механізми подвійності. Ми самі втоптуємо себе в бруд, щоб потім звеличитися. Від таких душевних “ран” різною мірою страждає більшість із нас.
І.Саторін – (з порталу Розвиток людини)
